Після переговорів між США та Україною в Джидді 11 березня, всі чекають на реакцію Москви на досягнуту там згоду Києва зробити 30-денну паузу в бойових діях. Чи погодиться Путін на тимчасове перемир'я? І які небезпеки може таїти для нашої країни переговорний процес із США? Про це наша розмова з екс-членом української делегації у Мінській Тристоронній контактній групі Сергієм Гармашем. - Сергію, як Ви оцінюєте переговори між Україною та США у Саудівській Аравії? – Важко оцінювати підсумки переговорів, бо ми про них нічого не знаємо. Точніше, знаємо тільки те, що нам захотіли показати. Але не знаємо підґрунтя: навіщо сторонам саме такі рішення і чому вони показують саме це. А за моїм досвідом у Мінській ТКГ, за кадром, як правило, залишається найважливіше… - Що Ви маєте на увазі? - Ну, наприклад, напередодні переговорів радник Трампа Віткофф заявив, що "на столі переговорів будуть протоколи безпеки для українців та територіальні питання". У свою чергу президент Зеленський говорив про те, що українська делегація запропонує перемир'я в небі та на морі, але не на землі. У підсумку нам говорять про 30-денне перемир'я по всій лінії фронту, в тому числі на землі, але ні слова про «протоколи безпеки та територіальні питання». І це на тлі відступу українських військ із Курської області. Чи то через загрозу оточення, чи то внаслідок вчорашніх переговорів із американцями (не росіянами!). Може це і є одне із «територіальних питань»? Але якщо це так, і американці вирішують з Києвом долю російської території, то, мабуть, вони мають відповідні домовленості з Москвою? А, у такому разі, логічно виникає ще одне питання: американська ідея (як написано у спільній заяві сторін за підсумками переговорів у СА) – американська чи насправді російська? Привертає увагу те, що американці запропонували перемир'я на конкретний термін – 30 днів. Раніше Путін неодноразово привселюдно заявляв, що РФ не піде на короткострокове перемир'я. І раптом – така очевидна провокація з боку США. Це що, Трамп різко перестав бути «другом» Путіна, провокує його на негативну відповідь, щоб мати привід накласти на РФ нові санкції? Після всіх реверансів американського автократа перед російським колегою в це погано віриться. Та й зацікавленість Трампа у Путіні набагато вища, ніж його інтерес до України. Все це дає підстави припустити, що «американська ініціатива» про 30-денне перемир'я, насправді – російська, або, як мінімум, узгоджена з Москвою. На користь такої версії і той факт, що переговори вів Віткофф, який раніше літав до Москви, і має тісний контакт з Кирилом Дмитрієвим – довіреною особою Путіна. - Але ж Ви самі звернули увагу, що Путін неодноразово заявляв про неприйнятність для РФ короткострокового перемир'я. - Швидше за все, Путін, говорячи про неприйнятність короткострокових перемир'їв, мав на увазі не паузу, обмежену чіткими термінами, а перемир'я в цілому, не закріплене якимись зобов'язаннями України та США щодо виконання вимог РФ. Типу перемир'я на час переговорів, які можуть тривати роками. А 30-денна пауза, та ще й в обмін на вихід ЗСУ з Курська, Москві, що видихнулася на Донбасі, зовсім не зайва... І навіть якщо домовленість щодо Курська – лише конспірологія, пауза РФ зараз не завадить. Адже зупинка вогню лише на 30 днів. Це можливість перегрупуватись, освіжити сили. Інше питання, що у перерахунку на дні Путін намагатиметься відтягнути початок перемир'я. Не одразу на нього погодиться. Хоча б для того, щоб відхід із Курська за домовленістю виглядав як його перемога, а не результат тиску на нас американців. Недарма ж він раптом туди поїхав і в камуфляж убрався. Але відмовляти Трампу він навряд чи буде. - Чи варто довіряти росіянам, якщо угоду про перемир'я буде досягнуто? Адже, починаючи з 2014 року, вони неодноразово порушували перемир'я на Донбасі. – І я ж про це! Навіщо Путіну публічно принижувати Трампа відмовою, якщо можна погодитись, продемонструвати свою миролюбність, а потім просто порушити перемир'я та ще й звинуватити в цьому Україну! У нас взагалі неправильно ставиться питання. Усі цікавляться, чи погодиться Путін на перемир'я. Але треба розуміти, що перемир'я не може бути самоціллю. Воно завжди є інструментом для досягнення якоїсь іншої мети. Тому, головне питання для нас, це не «чи погодиться Путін на перемир'я», а» - ДЛЯ ЧОГО він може погодитися на перемир'я?». Наприклад, під час Мінських переговорів, перемир'я були для Москви інструментом, щоб змусити Україну визнати легітимність ОРДЛО як суб'єкт конфлікту та сторони переговорів. Росіяни хитрістю та жорстким тиском намагалися змусити нас щось «узгоджувати» з ОРДЛО (за фактом – «ДНР»/«ЛНР»), підписувати, проводити «спільні інспекції» і т.і. – що, фактично, було б визнанням їхньої суб'єктності з боку Києва. Ні з військової, ні з гуманітарної сторони для Москви ці перемир'я нічого не значили! Тільки як інструмент суб'єктивізації та легітимізації її маріонеток! Зараз, я впевнений, - те саме. Москва може погодитися на перемир'я, але не заради порятунку життів чи обміну полоненими, а якщо вона має практичний інтерес у цьому. Наприклад, щоб показати Трампу готовність до мирного процесу. Або, щоб перегрупувати війська, що видихнулися, на Донбасі. Або, щоб ми вивели свої війська з Курської області в обмін на їхню згоду на 30-денну паузу. Або щоб створити привід і дати можливість своєму союзнику Трампу вже «законно» звинуватити Україну в зриві мирного процесу і не лише припинити допомогу, але ще й запровадити санкції… - Другим питанням на переговорах була угода про українські мінерали. Як ви оцінюєте цей процес? - Зверніть увагу, коли американці летіли до Саудівської Аравії та їх питали про переговори, вони навіть не анонсували це питання. Тобто для них вон з самого спочатку було вирішеним. Я думаю, воно було для них вирішеним ще до 28 лютого, коли відбулася історична сутичка між Зеленським та Трампом-Венсом. Тоді підписання Угоди просто відклали на час «дресирування» українського керівництва. Потім була зупинка військової допомоги, обміну розвідувальною інформацією (що знову ж таки призвело до ослаблення наших позицій на Курщине…). І, як результат, - відбулось примирення: Україна висловила готовність до переговорного процесу з РФ і погодилась на перемир'я на умовах Білого дому. В даному випадку, американці використовували ту саму тактику, що й росіяни у Мінському процесі. Якщо виникала проблема, яку вони не могли продавити, вони просто створювали ще одну проблему та блокували переговори. Потім, заради розблокування переговорів, вони йшли на компромісне вирішення цієї, останньої проблеми, а про першу, щоб не зірвати «конструктивний діалог», уже ніхто не згадував. Типу, ми ж пішли вам на поступки, отже, і ви повинні піти на поступки нам. Зараз було те саме. Заради примирення з Вашингтоном після 28 лютого і для відновлення військової допомоги нам довелося погоджуватися на перемир'я на землі і Бог знає на що іще. Боюся, про це ми дізнаємось постфактум. Тобто, бачачи непокірність Києва, Штати створили нам проблему, вирішення якої було обміняно на усунення цієї норовливості. Тому угода щодо мінералів із порядку денного не знімалася. Воно важлива для Трампа. Інше питання – чи залишилася ця угода в тій же редакції, з якою Зеленський літав до Вашингтона 28 лютого, чи американці переписали її у більш вигідній для себе позиції? Я не здивуюся, якщо вони й тут скористалися нашою ситуацією і вирішили пограбувати безпорадного «партнера». - Які, на Вашу думку, червоні лінії мають бути для України на переговорах з американцями. - З питання території – за жодних умов ми не повинні погоджуватися на визнання окупованих територій російськими! Власне для такого рішення навіть немає юридичних механізмів. У крайньому випадку ми можемо погодитися не намагатися повертати наші території військовим шляхом, але відмовлятися від них – ніколи і ні за яких умов! Це питання нашого майбутнього. Нас завтра не буде, а Україна лишиться. Ми не можемо позбавити наших дітей їхньої землі. Щодо мінералів – ми не можемо визнавати за собою борги перед США, які ми на себе не брали, коли нам надавалася допомога при Байдені. Умови щодо оборудок заднім числом не висуваються. Це знову ж таки питання нашого майбутнього – ніхто не має права вішати на шию нашим дітям боргове ярмо. Тим більше, що США показали себе ненадійним партнером. Завтра Трампу не сподобається поведінка Зеленського, і він розірве всі угоди, стане союзником Путіна. Що тоді – допомагатимемо нашими мінералами Путіну? Сьогодні важливо зрозуміти, що друзів у світовій політиці більше нема. Є лише збіги чи розбіжності інтересів. Міжнародного права, міжнародних інститутів – також немає. Є лише тактичні союзи, що ґрунтуються на збігу інтересів. Тому будь-які угоди, особливо з Трампом, повинні укладатися, виходячи з цього. Це стосується і війни, і політики та економіки. Сьогодні є лише право сильного. Ключова помилка Зеленського в тому, що він шукав сили не в Україні, не у свого народу, а за кордоном, у «Заходу», «наших партнерів». А "Заходу" більше немає. НАТО – ми вже не знаємо, що це, і чи воно буде завтра. Партнери - та сама Польща - сьогодні партнери, а завтра недруги. Тому всі зусилля сьогодні мають бути спрямовані на пошук ресурсів в українському суспільстві, на союз держави зі своїми громадянами – щоб вони відчували її СВОЄЮ та хотіли її захищати! Відповідно, всі зовнішні угоди мають бути спрямовані на це. Іноді краще втратити зовнішню підтримку, ніж втратити внутрішній ресурс. Тому що перше – це тимчасові проблеми. А друге – екзистенційна проблема. Але! При цьому потрібно враховувати нинішній рівень нашої залежності від США та інших «партнерів» і намагатися зберігати з ними добрі стосунки. А принагідно - диверсифікувати ці залежності. Тому я не можу давати жорсткі оцінки нашим переговорникам зі США - у них немає особливого вибору. Краще робити важкі поступки тим, від кого ми залежимо, ніж тим, з ким ми воюємо. Це тонкий баланс.
